девіантна поведінка підлітків

Поняття та сутність девіантної поведінки

             Поведінка, що відповідає вимогам норми і нею врегульована, називається нормативною. Основне значення нормативної поведінки полягає в упорядкуванні й організації людської активності, у використанні в суспільних взаємовідносинах людей найбільш раціональних методів і засобів. Виступаючи як механізми соціальної регуляції поведінки, соціальні норми пов'язують усі прояви особистості, її поведінку з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою і вимогами.

            Зважаючи на складну соціальну структуру сучасного суспільства, у ньому одночасно існує ряд нормативних систем і підсистем. Оцінку нормативній поведінці дають соціальні спільноти (держава, суспільство, соціальні групи, громадські об'єднання, окремі індивіди) залежно від збігу поведінки з тією нормативною системою (підсистемою), якої дотримується певна спільнота. Зазвичай норма розрахована на багаторазове застосування відносно невизначеного кола об'єктів.

            Будь-яка норма поведінки особи серед інших не є індивідуальною, оскільки прямо чи опосередковано відображає суспільні цінності та інтереси.У суспільстві, зазвичай, є чинними багато нормативних систем (право, мораль, політичні, естетичні й організаційні норми, звичаї і традиції тощо), які взаємодоповнюють одна одну, утворюючи надзвичайно ефективний регулятор людських вчинків. Взаємодіють також санкції норм різних видів, або норма одного виду може підкріплюватися санкцією норми іншого виду (наприклад, злочин може спричинити не лише до кримінального покарання, але й до морального осуду).

            Бажаність чи обов'язковість дотримання норми сприймається особою поряд з іншими чинниками, які впливають на прийняття рішення. Свідомість такої бажаності чи обов'язковості впливає на формування потреб, інтересів, на прийняття рішень, поєднуючи різні елементи поведінки. Наявність позитивної чи негативної санкції вказує, що норма не може ігноруватися суб'єктом і має обов'язково братися до уваги при визначенні лінії поведінки. Цим забезпечується загально превентивна дія норми.

            Уява про небажані наслідки поведінки включає інші елементи:

1) знання про те, що за даний вчинок встановлено відповідальність;

2) знання про ступінь суворості цієї відповідальності;

3) передбачення невідворотності такої відповідальності.

Усе це формує нормативну поведінку особи, спрямовує її відповідно до суспільне корисних вимог. Але нормативна поведінка не є єдиним різновидом людської поведінки. У всякому разі, навряд чи можна говорити, що "усвідомлюємо ми це чи ні, але ми завжди діємо у відповідності з тією чи іншою нормою" і що "людина завжди здійснює нормативну поведінку"/

           У дійсності багато людських діянь не є нормативними не лише тому, що вони здійснюються всупереч нормам, але здебільшого через те, що норми поведінки існують не з кожного конкретного питання людських взаємовідносин.

           Отже, поняття ненормативної поведінки включає два різновиди:

а) поведінка, не врегульована нормою, 

б) поведінка, що суперечить нормі.

 Їх поєднує та обставина, що в обох випадках особа керується не існуючою нормою поведінки, а діє згідно самостійно прийнятому рішенню. Можливість ненормативної поведінки обумовлена тим, що людська свідомість здатна виходити за межі будь-яких стереотипів і випрацьовувати нові, раніше не існуючі варіанти поведінки. Корисна ненормативна поведінка відрізняється творчим початком; розпочинаючи з індивідуальних діянь невеликих масштабів, воно здатна набути розповсюдження і стати, у свою чергу, соціальною нормою. Така поведінка сприяє руху вперед, вирішенню актуальних задач.

Девіантна поведінка - поведін­ка, яка не відповідає нормам і правилам, прийнятним у певній групі суспільства.

     Девіантна поведінка (від лат. девіанто - відхилення) визначає певні способи поведінки, мислення, діяльності людини, які не відпо­відають встановленим в даному суспільстві нормам і цінностям (зло­чинність, проституція, аморальна поведінка, пиятика, наркоманія, самогубство тощо). У визначенні йдеться про "норми", які регулю­ють соціальну діяльність, поведінку людей (правові, моральні, етичні).

Види девіантної поведінки

            Девіантна поведінка поділяється на дві групи: поведінка, яка відхиляється від норм психічного здоров'я (шизоїди, астеніки, епілептоїди; особи з акцентуаціями характеру); поведінка, що має відхилення від морально-правових норм, які виявляються у форму проступків і злочинів.

           В залежності, по-перше, від ступеня завданої шкоди інтересам особистості, соціальної групи, суспільства в цілому і, по-друге, від типу порушуваних норм можна розрізняти наступні основні види девіантної поведінки. 
1. Деструктивна поведінка. Заподіює шкоду тільки самої особистості і не відповідне загальноприйнятим соціально-моральним нормам - накопичення, конформізм, мазохізм і ін 
2. Асоціальна поведінка, що заподіює шкоду особистості і соціальним спільнотам (сім'я, компанія друзів, сусіди) і проявляється в алкоголізмі, наркоманії, самогубство та інше. 
3. Протиправна поведінка, що представляє собою порушення як моральних, так і правових норм і виражається в грабежах, вбивствах та інших злочинах. 
            Девіантна поведінка може виражатися у формі: 
а) вчинку (вдарити людину по обличчю); 
б) діяльності (постійне заняття вимаганням чи проституцією); 
в) способу життя (злочинний спосіб життя організатора мафіозної групи, грабіжницької зграї, спільноти фальшивомонетників). 
             Можна виділити такі різновиди девіантної поведінки: 
· Злочинність - найбільш небезпечне відхилення від соціальних норм, набуває особливого поширення в молодіжному середовищі. 
· Пияцтво та алкоголізм набули значного поширення серед молоді. За даними досліджень, 70-80% опитаних вже пробували вживати алкоголь у віці 13-15 років. 
· Самогубства, рівень вчинення яких, як показують дослідження, підвищується в період економічних і соціальних криз. Різкі зміни в суспільстві призводять до зниження адаптивних можливостей людини. Підлітки та молоді люди здійснюють самогубства через непорозуміння, конфліктів у сім'ї, нещасливе кохання тощо Багато самогубств пов'язані з асоціальною поведінкою особистості (наркоманією, алкоголізмом, проституцією та ін.) 

Останній час констатується збільшення кількості проявів деві­антної поведінки серед неповнолітніх і молоді. Хоч у багатьох ви­падках порушення норм неповнолітніми не становлять суспільної небезпеки, оскільки характеризуються примітивністю способів вчи­нення, часто мають виражену дитячу мотивацію", але є небезпеч­ними і в разі відсутності своєчасного реагування вихователів мо­жуть привести до деформації особистості.
           Часто у науковій літературі, у побуті ми зустрічаємося з понят­тям "важкий" підліток або юнак, "важковиховуваний", "педагогічно занедбаний". Що ж означає "важкий"? А.Й. Капська визначає три істотні ознаки складових змісту цього поняття: по-перше, відхи­лення від норм поведінки, по-друге, складність у виправленні пове­дінки, по-третє, необхідність індивідуального підходу та особливої уваги. Зовнішньо важковиховуваність виявляється конфліктністю дітей і молоді з найближчим оточенням, емоційною неврівноваже­ністю, грубістю, правопорушеннями.
            Адиктивна поведінка, схильність до неї є проявом внутрішньо­го стану особистості, який детермінується такими умовами та фак­торами:
- відсутність або недостатність позитивного емоційного кон­такту з батьками, вихователями;
- неповна, неблагополучна сім'я;
- неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.

Роль педагогів у профілактиці та корекції з девіантними підлітками

Методика профілактики девіантної поведінки серед молоді - це сукупність методів попередження і недопущення у молоді відхилень від соціально позитивної поведінки. Велику увагу приділяють профілактиці такої поведінки у нашому професійному ліцеї.

           Суб’єктами подібної профілактики вважа­ються сім'я та організації, які виконують виховну і профілактичну роботу в процесі своєї основної діяльності. Тому основні профілак­тичні заходи повинні спрямовуватися на зменшення впливу «на­вішування ярликів» Це може бути здійснене лише спільно з інши­ми спеціалістами (класним керівником, психологами, педагогами).

  Соціальну роботу слід проводити не тільки з дітьми та молоддю, а й із їх батьками та най­ближчим оточенням. Контакт із членами «сімей ризику» повинен відбуватися не рідше, ніж 1-2 рази на місяць. Так,  у ліцеї здійснюється соціальний контроль у вигляді консультацій, що спрямовані на відновлення виховних мож­ливостей сім’ї.

           Профілак­тика - це частина загального навчально-виховного процесу ліцею. Реалізація нерозривного зв’язку загального навчально-вихов­ного процесу із запобіганням антигромадським вчинкам є специ­фікою виховного змісту ранньої профілактики, необхідність якої визначається навіть незначним відхиленням у поведінці учнів.

           Одним із методів такої роботи є метод «впливу через до­віру». Даний метод передбачає активне включення особистості в життєдіяльність колективу. Практика  свідчить, що навіть невеликі дору­чення, які педагоги дозволяють виконувати самостій­но, без контролю дорослих, дуже популярні серед учнів. Поступове розширення кола доручень, а відповідно до цього, і довіри, формує впевненість у своїх діях, підвищення самостійності й відповідальності. В результаті учень, що при вступі  у ліцей чинить опір виховному впливу, починає відчувати власну самостійність і значущість. А це позитивно впливає на подальшу поведінку: зни­кає агресія, замкненість, формуються нові риси характеру, іноді, під впливом виховного процесу, відкриваються здібності в художній самодіяльності, музиці, співах, декламуванні поезії, розкривається  талант в засвоєнні азів професії, що відкривають в учня  нові погляди на життя.

           Робота соціального педагога із учнями, схильними до правопорушень, - це перш за все налагодження стосунків, спільна діяльність, постійна увага до особистості, контроль, аналіз свого ставлення до конкретного підлітка, особистісний, індивідуальний підхід. Соціальний педагог повинен володіти науковими педагогічни­ми знаннями про засоби впливу на підлітків, психологічним відчут­тям, тактом, знанням етики, організаторськими здібностями, знати методи і стиль, індивідуально-особистісний підхід до важковихо-вуваних підлітків.

          Профілактика девіантної поведінки у навчальних закладах можлива за умови такої організації педагогічного процесу, що забезпечить формування культури, адекватних соціальних норм поведінки, здорового способу життя. Необхідно переходити до психолого-педагогічних технологій формування активного психологічного захисту, ціннісного відношення до здоров'я, індивідуальної стійкості до відхилень у поведінці.
Тому профілактична робота з учнівською молоддю проводиться за наступними напрямками:

1.     медична - орієнтована на надання інформації про негативний вплив психоактивних речовин на фізичне та психічне здоров'я;

2.     освітня - максимальне забезпечення інформацією про проблеми вживання алкоголю, наркотиків та ін.;

3.     психосоціальна - розвиток психологічних навичок протистояння груповому тиску, вирішення конфліктних ситуацій, правильний вибір у складних ситуаціях.

            Здійснення профілактичної роботи в ліцеї є прерогативою соціального педагога та психолога у співпраці з учителями, батьками, працівниками соціальних служб. Ця робота включає ряд компонентів: виховання, корекція девіантної поведінки, проведення попереджувально-просвітницької роботи, первинної профілактики, що надає можливість отримати інформацію про шкідливість вживання психоактивних речовин та вторинної профілактики - розпізнавання сигналів, як потенційно проблематичних, з метою реагування на них, щоб уникнути подальших проблем.

Одним з перших підходів щодо профілактики негативних явищ в молодіжному середовищі був інформаційний підхід. Він базувався на розумінні того, що якщо людина знає про шкідливість для здоров’я певного стилю поведінки, вона утримується від неї. Такий спрощений погляд рідко виправдовував себе на практиці. В програмах інформаційного підходу були використані також: модель осуду аморальної поведінки, що пов’язана зі вживанням наркотиків; модель залякування, яка стверджує, що наркотики – причина багатьох захворювань та ранньої смерті (короткої тривалості життя). Таким чином, в рамках пізнавальної моделі основний акцент був зроблений на інформуванні потенційних споживачів про негативний вплив психоактивних речовин та ризик, з яким пов’язане їх вживання.

    Аналіз ефективності інформаційного підходу сприяв уточненню багатьох спірних моментів. Місце колишньої мети – абсолютної відмови від вживання психоактивних речовин – посіла інша – дотримання здорового способу життя. Ця складна комплексна проблема сприяла усвідомленню необхідності формування відповідальної поведінки молодих людей. Зміна акцентів у профілактичній роботі, у фокусі яких виявились не наркотики та наслідки їх вживання, а люди та аналіз причин їх ризикованої поведінки означала народження нового поведінкового підходу в профілактичних програмах.

      Так, у плані виховної роботи ліцею, включено багато виховних годин, присвячених шкоді здоров’ю від вживання алкоголю, наркотиків, тютюнопаління та інше. Я, як  класний керівник, стараюсь донести вплив цих негативних явищ на здоров’я учнів і звертають увагу на осмислений та обдуманий вибір учнями. Я демонструю відповідні фільми про шкоду, яких є достатня кількість в мережі Інтернет, про їх наслідки. Стараюсь шукати фільми про свідчення людей, які пройшли ці страхіття та знайшли в собі силу, мужність побороти ці  шкідливі впливи, відмовитись від них, пролікуватися та почати нове життя.

     Навчання молоді протистояти тиску однолітків і засобів масової інформації, що ініціюють вживання шкідливих речовин має дві характерні риси: використання підліткових лідерів, а також рольових ігор та соціальної підтримки при навчанні навичкам відмови. І та, й інша використовується для створення клімату, у якому легше за все сказати «ні». Важливо відмітити, що молоді люди самі повинні докладати наполегливих зусиль щодо зміцнення здоров’я. Разом з тим педагоги, психологи, соціальні працівники та лікарі, які безпосередньо працюють з дітьми та підлітками повинні бути достатньо підготовленими. В ліцеї дуже часто організовуються зустрічі з спеціалістами-лікарями, які на кокретних прикладах демонструють шкідливий вплив від вживання алкоголю, наркотиків та ведення нездорового способу життя.

У процесі проведення профілактичних заходів соціальний педагог обов'язково бере до уваги психологічні, індивідуальні та вікові особливості підлітків, з якими проводиться робота. Бесіди проводяться в невеликих групах, в ході яких детально розкривається руйнівна дія шкідливих наркотичних речовин. Під час бесід слід акцент робиться на здоровому способі життя.

      Формування  в учнів  навичок здорового способу життя залежить від навчання навичкам ефективної взаємодії, регуляції емоцій, вирішенню конфліктів, зміцненню зв’язків між членами сім’ї та іншими близькими дорослими, виборі друзів та побудові позитивних взаємостосунків з однолітками, прийнятті рішень вмінні протидіяти тиску інших, уникненню невиправданого ризику. 

    Активне залучення лідерів серед учнів, які будуть надавати необхідну інформацію про здоровий спосіб життя та своєю поведінкою утверджувати власні переконання стосовно невідповідності негативної ризикованої поведінки виявилося ефективним методом «рівний-рівному».

       Особливо актуальним є вивчення найбільш ефективних технологій формування здорового способу життя молоді.

       Зміцнення здоров’я - активний процес з попередження захворювань. Він включає освітні компоненти (в тому числі індивідуальні та групові) та методи соціального впливу, які разом зі зміною оточуючого середовища, законодавчим та організаційним втручанням, утворюють стратегію зміцнення здоров’я.

      Важливим фактором формування здорового способу життя у вільний час є й те, що соціально активна молодь, її лідери з навичками здорового способу життя підтримують свої переконання відповідною поведінкою.

   Програми профілактики повинні закликати учнів до впевненості у собі, почуття гордості за свої досягнення. Потрібно спонукати їх до прагнення контролювати свою поведінку, не перекладаючи відповідальність за свої шкідливі звички на інших. Дуже ефективна тактика – вселяти молоді думку про престижність підтримання хорошої фізичної форми.

     Багато спортивних змагань по міні-футболу, волейболу, настільному тенісу, баскетболу, інших видах спортивних змагань проводяться у ліцеї. Так, недавно проводилися змагання, де Кубком імені О.Маковецького, учня загиблого в Афганістані, який навчався в ліцеї, нагороджувалися кращі групи. У  вечорі відпочинку «Лицар ліцею» учні готують номер, який є родзинкою кожного учасника, особливо коли це демонстрація фізичної підготовки учня, тобто пропаганди здорового тіла, здрового способу життя.

    В посвяті учнів в ліцеїсти одна із груп продемонструвала театралізовано представлений виступ групи учнів, які займаються бодібілдерном. Захвату від виступу не описати. Виступ в прямому розумінні заворожив усіх, особливо, я думаю дівчат, гарною фізичною підтягнутістю хлопців, їх чудовою спортивною формою, блиском очей і т.д.

           Більш ефективною є тривала та постійна профілактична робота з молодими людьми на усіх стадіях формування їх особистості. Робота з учнем, схильним до девіантної поведінки відбувається за певними правилами. Перш за все педагог створює атмосферу, в якій учень буде почувати себе спокійно і впевнено. Педагог не розвиває тем, які не стосуються справи; пояснює, що інформація, яку він повідомить не буде використовуватись проти нього. З учнем він завжди відвертий, уважно слухає, концентрується на видимій поведінці та на реальних зовнішніх обставинах, уникає ролей слідчого, священика, прокурора, директора, спеціаліста.
             Розмова з девіантним підлітком включає такі запитання: „ Чи бачиш ти проблему?"; „Що ти сам робиш з цим?"; „ Чи тобі потрібна допомога?"; „Яка допомога тобі потрібна: в ліцеї чи за її стінами?"; „Яку роль можуть відіграти батьки?".
             При роботі з молоддю 15-17 років педагоги та психологи враховують те, що вони менше залежать від групи і на перший план у них висуваються форми поведінки, що виражають індивідуальність, формування свого соціального образу. Це, в свою чергу, визначає такі основні напрямки роботи:  проведення індивідуальних консультацій з метою усунення негативних впливів на життєдіяльність; соціальне навчання позитивній поведінці шляхом проведення індивідуальних та групових бесід, лекцій, вікторин, олімпіад, тренінгів, а також самоспостереження та самовиховання.
              Одним із напрямків роботи є надання переконливої, доступної інформації про наслідки відхилень від соціально прийнятої поведінки. Крім того, соціальний педагог спрямовує свою роботу на поліпшення соціального статусу учня, оскільки він впливає на самооцінку та самосвідомість особистості. Поліпшенню соціального статусу особистості в колективі може сприяти: діагностика сформованості провідної діяльності особистості, рівня її мотивації; діагностика психолого-педагогічних чинників несформованості провідного виду діяльності; діагностика офіційного і неофіційного статусів у колективі; зміна положення особистості в колективі однолітків на основі позитивної характерологічної домінанти та відповідних сприятливих умов реабілітації та корекції.
              Педагог першочергово вирішує питання формування позитивної життєстійкості особистості, що сприяє розширенню в учнів знання про оточуючий світ; розумінню власної людської сутності та визначенню свого місця у суспільстві; навчанню людини раціонально використовувати час, звільнивши місце для роздумів і розумної оцінки важливості і значущості події, власної поведінки, особистісного вибору; вихованню уміння особистості правильно визначати власні можливості, володіти собою у будь-який ситуації; вихованню у людини вміння раціонального вибору доцільних шляхів вирішення складних життєвих ситуацій соціально виваженими способами.
             Формами профілактичної роботи є проведення групових дискусій з метою формування групової позитивної думки; проведення рольових ігор (програвання основних складних ситуацій), завдяки яким досягається розвиток особистості, навичок спілкування в колективі; диспут, в якому проходить ділова гра; екскурсія; бесіда. Так, психологічною службою ліцею нещодавно були проведені навчальні семінари з «важкими» групами про торгівлю людьми, про злочин та відповідальність, про алкоголь та його наслідки, про ведення нездорового способу життя.

               Організація вільного часу учня також має велике значення, оскільки незмістовне дозвілля є причиною залучення до алкоголізму, наркоманії. В даному випадку в ліцеї працюють гуртки народної творчості, бісероплетіння, кулінарний гурток, працюють спортивні секції; надається інформація щодо діяльності гуртків; секцій, клубів, дитячих та молодіжних організацій, щоб підліток міг вибрати собі захоплення за інтересами.

           Ведеться посередницька робота, залучення до профілактики батьків, соціальних служб, міліції.
            Серйозною та важливою формою роботи соціально педагога з учнями є виявлення категорії підлітків, які схильні до девіантної поведінки. Вона проводиться з кожним учнем окремо. Ця форма профілактичної роботи проявляється у низці наступних фаз: фаза спостереження (виявлення чогось незвичайного у поведінці учня); фаза виявлення відхилення; фаза тлумачення проблеми; фаза впевненості у правильності діагнозу; бесіда з учнем.
            Перша розмова з учнем має на своїй меті змусити його обдумати своє становище, викликати бажання подолати проблему, усвідомити її негативні наслідки.
            Завдання соціального педагога полягає у визначенні межі своїх можливостей, можливостей школи та батьків, обдумуванні питання доречності звернення до інших спеціалістів. На цьому етапі вирішується питання про наступну зустріч, бесіду.
            Усі вище перелічені стратегії покликані мотивувати підлітка до змін у його стилі життя, характері поведінки, вплинути на особистість учня, його свідомість з метою формування позитивних якостей характеру та корисних форм поведінки.
            Ця робота буде мати позитивні результати лише за умови високої професійності, відповідальності педагогів, також за умови різностороннього впливу на особистість учня, сукупності таких форм та методів роботи, які будуть виховувати активну, самостійну особистість, що добровільно відмовиться від негативних форм поведінки і буде прагнути розвивати свої здібності, реалізовувати власні можливості.

Детальнiше

роль самоосвіти педагога

РОЛЬ САМООСВІТИ 
В ПІДВИЩЕННІ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ПЕДАГОГА

           Давня мудрість говорить: «Хто стоїть на місці, той відстає»
А хто не хоче відставати, мусить рухатися вперед, і не зупинятися, досягнувши вершини, а підійматися вище. У цьому й полягає основна місія сучасного викладача.
           Вже не достатньо бути на уроці та поза ним актором, режисером, діловодом, диригентом, дипломатом, психологом, новатором і компетентним фахівцем. Модель сучасного викладача передбачає готовність до застосування нових освітянських ідей, здатність постійно навчатися, бути у постійному творчому пошуку. Ці якості не видаються додатком до диплома про педагогічну освіту, а формуються у щоденній викладацькій праці.
           Сучасна методика управління навчальним закладом пропонує розробку "Програми зрощення педагога". Але в цьому питанні досить лише поширених форм методичної роботи таких, як методичні наради, практичні семінари, методичні об`єднання чи виїзні консультації. Та й не це є головним у зрошенні Вчителя. Головне – розгледіти, а іноді – відчути здатність до творчості, вчасно дати поштовх, яких викликає бажання ступити уперед. І якщо керівництво навчального закладу зуміє розпізнати цей паросток, докладе певних зусиль для його розвитку, результат перейде очікування.
           З чого почати роботу? Початок роботи потребує чіткого визначення:

• на якому рівні професійної компетентності знаходиться конкретний викладач у даний час;
• наскільки він здатен до зростання;
• чи здатний до самоосвітньої діяльності;
• якої саме методичної допомоги він потребує тощо.

          Некомпетентність професійна є значним недоліком у будь-якій професії, оскільки вона є причиною претензій і нарікань, тож почнемо з визначення цього терміну. Враховуючи дуже схоже трактування понять "компетенція", "компетентний", та "компетентність" у Тлумачному словнику, вважаємо найбільш точним таке трактування: "Компетентність – міра відповідності знань, умінь і досвіду осіб певного соціально-фахового статусу реальному рівню складності виконуваних ними завдань і розв`язуваних проблем».
          На відміну від терміну "кваліфікація", включає, крім суто професійних знань і умінь, що характеризують кваліфікацію, такі якості, як ініціатива, співробітництво, здатність до роботи в групі, комунікативні здібності, уміння вчитися, оцінювати, логічно мислити, відбирати і використовувати інформацію".
           Спеціалісти вважають, шо навчити самого себе значно складніше, ніж когось, тому для самоосвіти повинен бути методичний супровід. Він має бути багаторівневий і обов’язково – поступовий.
            На підготовчому етапі волику роль відіграє готовність до постійного зросту, до творчості. І хоча, на жаль, учитель змушений віддавати значну частину часу родині, веденню домашнього господарства та іншому позитивна оцінка діяльність обов’язково призведе до усвідомлення необхідності постійної самоосвіти.
           Головним етапом підготовки викладача до самоосвітньої діяльності вважається діагностичний. Сучасна педагогіка дає широкий спектр форм і методів діагностики рівня педагогічної майстерності (анкети, опитувальники, тести, програми), які допоможуть визначити рівень методичної підготовки викладача.
           Але результативність самоосвітня діяльність матиме тоді, коли правильно спланована (можна щодня гортати сторінки науково-методичної преси чи спеціальних сайтів Інтернету і залишатися на низькому рівні). Саме тому виключного значення наші викладачі надають програмі самоосвітньої діяльності.  Правильно розроблені програми, плани дадуть нам змогу відчути свої можливості, а, значить, зробити ще один крок вперед.
           Часом доводиться спостерігати ситуації, коли після проведення педагогічних читань, окремі викладачі висловлюють думку, що захід був "аж надто науковим", що у робочому процесі застосовувати пропоновані форми нереально. Але більшість викладачів, що вже були обізнані з проблемою, щиро дякують за те, що пропоновані шляхи допоможуть їм у роботі, сприятимуть самостійному творчому пошуку.
            За словами Сухомлинського "...немає людей більш допитливих, невгамовних, більш одержимих думками про творчість, як учителі". Оскільки творчість – "це діяльність, результатом якої є щось якісно нове, неповторне, оригінальне і навіть суспільно-унікальне", то постає питання: як сформувати здібність до творчої роботи, і як підтримувати світоч творчості, щоб він якомога довше не загасав, і давав плоди.
            Устремлінню до творчого зростання викладача знову ж таки сприяє постійна самоосвітня діяльність у поєднанні з стимулюючими факторами. Психологи доводять, що кожна особистість потребує досягнень, більш того, устремління до успіху – процес керований, а до самовдосконалення – природний, даний нам від народження. Стимулювання діяльності творчого викладача є однією з функцій адміністрації навчального закладу. Причому можна виділити зовнішні стимули, які сприяють розвитку творчої активності, які є ведучими. Для викладача особливо великого значення набувають такі стимули як: повага батьків студентів і членів колективу, співпраця з студентами і колегами, доброзичливі стосунки з адміністрацією, підвищення кваліфікації, творча атмосфера у колективі, використання досвіду інформаційної діяльності..
            Не останню роль серед умов, що впливають на розвиток творчої особистості відіграють морально-психологічні умови у нашому навчальному закладі – відсутність конфліктів, атмосфера взаємоповаги один до одного, пошани й гордості за свою професію, мудрий керівник який вміє розгледіти творчі здібності викладача, підтримати його і направити діяльність у потрібному напрямку. Навчання викладача не може мати зупинок, перерв, не може закінчуватися.
           К.Ушинський зазначав "Учитель живе до тих пір, доки вчиться, як тільки він перестає вчитися в ньому вмирає вчитель".

Структура процесу самовдосконалення складається з 4-ох етапів:

1.     самоусвідомлення та прийняття рішення здійснювати процес самовдосконалення;

2.     планування та вироблення програми самовдосконалення;

3.     безпосередня практична діяльність з реалізації поставлених завдань, пов’язаних із роботою над самим собою;

4.     самоконтроль та самокорекція цієї діяльності.

           Професійне самовдосконалення наших викладачів здійснюється через самоосвіту, активну участь у різноманітних методичних заходах, що проводяться в ліцеї та самовиховання.
           Самоосвіта педагога – це провідна форма вдосконалення професійної компетентності, що полягає в засвоєнні, оновленні, поширенні й поглибленні знань, узагальненні досвіду шляхом цілеспрямованої, системної самоосвітньої роботи, спрямованої на саморозвиток та самовдосконалення особистості, задоволення власних інтересів і об’єктивних потреб освітнього закладу.
           Самоосвіта педагога не повинна зводитися до відновлення знань, якими він оволодів у вузі, мова йде про ознайомлення з новітніми педагогічними та психологічними дослідженнями, пошук нових напрямків у методиці та організації навчально-виховного процесу, розгляд на високому науковому рівні педагогічних проблем, що викликають утруднення в практичній роботі.
             Як же раціонально спланувати самоосвітню діяльність, щоб мати дійсно ефективний результат? Проблема самоосвіти педагога в контексті його професійної самосвідомості має поступальний рух.
            Як було зазначено раніше, щоб педагог мав мотивацію на самоосвіту й саморозвиток, потрібно, щоб у нього, по перше, було адекватне уявлення про свою діяльність і особистісні якості; по-друге, щоб він знав, якими є вимоги, що ставить перед ним як професіоналом суспільство. Питання більш якісного ставлення викладачів до виконання своїх обов’язків у нас неодноразово підіймали на нарадах, так само як і новий можливо більш принциповий підхід до атестації та підтвердження своєї категорії в поточному році. 
          На сьогодні виникла необхідність у більш глибокому вивченні діяльності педагога з метою визначення рівня його професійної підготовки, компетентності, об’єктивної оцінки його праці.
          Діяльність з самоосвіти починається з діагностики власних утруднень, проблем. Проведення зовнішнього діагностування з педагогічної, методичної, психологічної підготовки вчителя та спонукання до самооцінки та самоаналізу власних можливостей, якостей, результатів професійної діяльності – основна умова ефективної самоосвіти.
        Розглянемо, що собою являє самоосвітній процес. Загальна його характеристика має такий вигляд.
        З одного боку – це керованим адміністрацією навчального закладу, з іншого – самокерованим з боку особистості. Сьогодні педагоги повинні розуміти: бути гарним професіоналом означає бути в постійному пошуку, зростанні, розвитку. Праця педагога відрізняється високою мобільністю, надзвичайною складністю, вимагає від нього глибоких та різнобічних наукових професійних знань, умінь, навичок, що становлять основу професійної компетентності. Підвищення професійної компетентності педагога - запорука успішного реформування системи освіти в цілому. 
          Методика та техніка самоосвіти безпосередньо пов’язані з рівнем сформованості в педагогів системи основних педагогічних умінь:

• вивчити необхідну літературу та передовий педагогічний досвід;
• виокремлювати з літератури, що вивчається, та передового педагогічного досвіду основні актуальні положення, факти, явища, що піднімають теоретичний та методичний рівень педагога;
• відбирати з прочитаного та побаченого педагогом думки та методичні знахідки для апробації власній педагогічній діяльності;
• систематизувати та розробити науково-методичні узагальнення;
• впроваджувати досягнення психолого-педагогічної науки та шкільної практики у власний досвід роботи з дітьми учнями.

          В чому полягає сутність самоосвіти? Перш за все, педагог здобуває знання з різноманітних джерел, використовує ці знання в професійній діяльності, розвитку особистості та власній життєдіяльності.
        Метою роботи над темами самоосвіти є систематичне підвищення педагогами свого професійного рівня.
         Основні завдання:

• вдосконалення теоретичних знань, професійної компетентності викладача, вихователя;
• оволодівання новими формами, методами, прийомами навчання і виховання студентів;
• вивчення та впровадження в практику перспективного педагогічного досвіду, новітніх досягнень педагогічної, психологічної наук, нових педагогічних технологій;
• розвиток у коледжі інноваційних процесів.

         Тема самоосвіти визначається, виходячи з методичної теми навчального закладу, утруднень самого педагога, специфіки його індивідуальних інтересів.
        Отже, алгоритм роботи викладача з самоосвіти є таким: 1.Підготовчий етап; 2.Творчий етап; 3. Аналітико-узагальнюючий етап.

         На результати самоосвіти позитивно впливає науково обґрунтоване планування.
        Якими джерелами користується педагог? У сучасному світі існує багато різноманітних можливостей отримати знання:

• книжки (наукова, науково-методична, методична, публіцистична, художня та інші літератури);
• фахова періодика (газети, журнали);
• Інтернет;
• телебачення;
• відео, аудіо інформація;
• семінари, круглі столи, конференції;
• майстер-класи;
• курси підвищення кваліфікації;
• екскурсії, театри, виставки, музеї, концерти;
• заходи з обміну досвідом;
• різноманітні курси;
• подорожі тощо.

         Форми самоосвіти: індивідуальна та колективна. Ініціатором є сам педагог, хоча на її організацію часто впливають інші: керівники методичних об`єднань, курсів підвищення кваліфікації, які ініціюють та стимулюють діяльність викладача, вихователя. Групові форми у вигляді діяльності методичного об`єднання, семінарів, практикумів тощо організуються адміністрацією.
          Результат самоосвіти може подаватися у формі:

• доповіді, виступи на семінарі, педагогічні раді, методичному об`єднанні;
• реферату;
• програми;
• методичного посібника;
• статті до фахового видання;
• дидактичного матеріалу;
• науково-методичної розробки;
• проекту;
• методичного чи діагностичного кейсу тощо.

         З появою в роботі викладача комп’ютера та Інтернету значно підвищуються можливості педагогічної самоосвіти. З`являються нові теми, цікаві завдання та способи їх розв’язання, нові способи самореалізації, що з`явилися у педагога через появу нових засобів самоосвіти:

• розробка електронних уроків, посібників тощо;
• розробка пакету тестового матеріалу в електронному вигляді;
• розробка пакету стандартного поурочного планування з теми чи групи тем;
• комплект дидактичного матеріалу з предмета: самоосвітні, практичні, контрольні роботи;
• розробка комплекту роздаткового матеріалу з предмета;
• створення термінологічного словника з предметної теми, розділу;
• кабінет інформаційних технологій;
• розробка тематичних класних годин, батьківських зборів чи позакласних заходів;
• розробка навчальних проектів;
• розробка пакету олімпіадного матеріалу для підготовки учнів;
• проект особистої методичної веб-сторінки;
• база даних питань і задач з предмета;
• створення електронної бібліотеки творів художньої літератури згідно програм;
• зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога (результатом самоосвіти повинне стати підвищення якості навчально-виховного процесу).

         Процес самоосвіти повинен базуватися на наступних принципах:
Систематичність і послідовність самоосвіти, безупинний характер роботи, постійне ускладнення змісту й форми самоосвіти. 
Принцип безперервності виявляється в трьох напрямках: теоретична підготовка за фахом; практичне удосконалення методів навчання й виховання учнів; вивчення результатів свого психологічного впливу на учнів.
Комплексний підхід у доборі змісту й організації обраної теми по самоосвіті (крім методичних знань, вивчати інші галузі науки: педагогіку, психологію, фізіологію, культурологію, соціологію, дидактику). Комплексний підхід виявляється також у виборі форм і методів самоосвіти, в орієнтації на самостійність і активність педагога.
Індивідуальний характер самоосвіти як самої гнучкої форми одержання знань. Індивідуальний характер самоосвіти не виключає і колективних форм роботи.
Гласність і наочність результатів самоосвітньої роботи в педагогічному колективі, районі, області. Цим створюються умови, можливості для об’єктивного аналізу досягнень і недоліків у навчально-виховній роботі ліцею.
          Створення в ліцеї певних умов – стимулів звертання педагогів до нових наукових досягнень і фактами передового педагогічного досвіду. Цьому сприяє відвідування й аналіз відкритих уроків, демонстрація позакласної роботи з учнями, наробки етичних бесід.
          Завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (участь у семінарах, інформація на засіданні м/к, складання доповіді чи реферату, участь у педагогічних читаннях, науково-практичних конференціях).

         Отже, самоосвіта викладача здійснюється при наявності таких ознак:

• самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань і засвоєння уже відомої наукової інформації, а має на меті одержання нових наукових методичних знань, практичних навичок;
• самоосвіта повинна бути безупинною, поповнення нових знань може здійснюватися на основі попередньої підготовки педагогів;
• самоосвіта повинна сприяти оволодінню новими професійними знаннями та застосуванню їх у практичній діяльності.
  Самоосвіта педагога буде продуктивною за наступних умов:

1.     В процесі самоосвіти реалізується потреба особистості у власному розвитку;

2.     Педагог уміє визначити свої сильні та слабкі сторони, володіє способами самопізнання та самоаналізу, є відкритим до змін;

3.     Володіє розвинутою здатністю до рефлексії (діяльності особистості, що спрямована на усвідомлення власних дій, почуттів, аналіз цієї діяльності та формулювання висновків);

4.     Програма професійного саморозвитку, самоосвіти містить у собі можливості дослідницької, пошукової, творчої діяльності;

5.     Педагог є готовим до творчості;

6.     Існує зв'язок особистісного та професійного розвитку і саморозвитку.

        В системі внутрішнього контролю за самоосвітньою діяльністю передбачається три основні види контролю адміністрації:
        Попередній контроль. Він здійснюється на початку навчального року, коли педагоги готуються до нового навчального року й складають плани самоосвіти. Своєчасні поради та рекомендації адміністрації допомагають педагогу реально відібрати питання для самостійного опрацювання, зосередити увагу на головних напрямках свого самовдосконалення. Провідний метод контролю –  співбесіди з окремими викладачами та керівниками методичних об’єднань.
        Поточний контроль. Протягом навчального року аналізуються відвідані уроки, проведені виховні заходи, контрольні роботи тощо. Вивчається творча лабораторія педагога. Адміністрація допомагає осмислити та обґрунтувати вдалі моменти в роботі, а разом з тим – виявити недоліки в роботі, певні труднощі, проаналізувати причини їх появи
          В.О.Сухомлинський писав: «На уроці я бачу перш за все, чим живе вчитель, що він читає, яке місце в його духовному житті займає книга, як він слідкує за досягненням культури».

          Отже, кваліфікована допомога, надана на підставі аналізу роботи вчителя, надихає його на цілеспрямовану творчу самоосвітню діяльність».
         Підсумковий контроль. Здійснюється наприкінці семестру чи навчального року.

          Частіше за все відбуваються у формі бесіди з викладачами.
           Бо, як говорив В.Сухомлинський "Далеко не кожен стане письменником, вченим, артистом, далеко не кожному судилося винайти порох або велосипед, але майстром своєї справи має стати кожен".

Детальнiше